Тарас Шевченко — духовний символ України
Відзначаємо 80-річчя Ліни Костенко
Тарас Шевченко — духовний символ України
» » Апостол чистої правди. до 70-річчя Валерії Марченка

Апостол чистої правди. до 70-річчя Валерії Марченка

Категорія: Відзначаємо, святкуємо, пропонуємо

Народився Валерій Марченко у Києві 16 вересня 1947-го року. Дідусь Валерія – Михайло Марченко, був відомим українським істориком, ректором Львівського університету, якого у 1941 році арештували за доносом. За звинуваченням у «буржуазному націоналізмі» Михайло Марченко відбув ув’язнення у Новосибірській тюрмі. Дід і мама – відомий педагог Ніна Смужаниця-Марченко – мали великий вплив на формування Валерія Марченка саме як українського інтелектуала.
Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті.
З 1970 року — співробітник газети «Літературна Україна». За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971—1972 років опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів Сулеймана Сані Ахундова, Джаліла Мамедкулізаде.
В період 1968—1973 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про Миколу Зерова (рос. «Русское наследие неоклассика»), публіцистичні статті «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар» та інші. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.
25 червня 1973 заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад… за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС…»), засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.
Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів № 35. В таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув’язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х років у Західній Україні.
Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».
21 жовтня 1983 вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 року судять. Смертельно хвору людину засудили на 10 років особливого суворого режиму й 5 років заслання. По суті його послали вмирати. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця. Винним себе В. Марченко не визнав. В останньому слові він сказав, що «вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро». Він заявив також, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. Етапом був відправлений у пермські табори. Етап тривав 55 днів. Валерій не мав жодної копійки, щоб купити собі хоча б сухаря (1987 року КДБ повернув його матері 57 карбованців, що лишились на його рахунку. Після прибуття на місце, валерія до лікарні помістили не відразу – спочатку він потрапив до тюремної камери. І тільки в липні Валерій потрапив до лікарні, а 13 вересня його перевели до ленінградської лікарні, що призначалась тоді для політичних в’язнів. Перевести до лікарні зі спеціальним обладнанням до профілю його хвороб не дозволили. Ліків також не дозволяли передавати. Мати пропонувала дати свою нирку – і знову категоричне «Ні». Протягом двох довгих тижнів Ніна Михайлівна домагалася у Ленінграді побачення з сином, але одержала його лише тоді, коли він уже був непритомний.
У неділю 7 жовтня 1984 року, о шостій годині вечора письменник і журналіст-десидент Валерій Марченко помер у тюремній лікарні в Ленінграді на 37-му році життя. Це було холоднокровне вбивство. Щодо нього система виявила якусь особливу, просто нечувану жорстокість – і це не в «ті страшні тридцяті», а уже у вісімдесяті роки.
Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Останній Валеріїв шлях пройшов через київсько-куренівську Свято-Покровську церкву. Наступної неділі, 14 жовтня на свято Покрови його поховали у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) поруч із прахом рідних діда й баби – «на місці світлім, на місці спокійнім».
У київській школі № 175, в якій навчався Валерій Марченко, створено музей його імені, присвячений життю і роботам Валерія. На будинку в Києві, по вулиці Данила Щербаківського, 72 де він жив з квітня 1963 року по жовтень 1983 року, встановлено меморіяльну дошку. Свого часу (коли вулиця Данила Щербаківського мала назву вулиця Щербакова) існувала пропозиція перейменувати її на честь дисидента. 22 вересня 2011 року середній загальноосвітній школі № 175 Шевченківського району було присвоєно ім'я відомого українського правозахисника і журналіста Валерія Марченка.
Нагороджений Орденом «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Валерія Марченка — «Я не маю ні дому, ні вулиці».

Рекомендована література
Марченко В. Листи до матері з неволі / В. Марченко; упоряд. Н. Смужаниця-Марченко. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. – 472 с.
Апостол чистої правди (Валерій Веніамінович Марченко ) / Літературне сузір’я. Твори письменників Святошинського краю. – Київ.: Молодь, 2006. – С. 339-386.
С. І. Білокінь. Марченко Валерій Веніамінович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 539.
Глузман С. Мій вибір. Сучасні етюди з натури і не тільки / Семен Глузман // Київ. – 2009. - № 7-8. – С. 6-16.
Сверстюк Є. Свіча його віри / Євген Сверстюк // Блудні сини України. – К., 1993 . – С. 236-238.
Хорунжий Ю. Валерій Марченко проти імперії брехні / Юрій Хорунжий // Мужі чину. Історичні парсуни. – К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 2005. – С. 384-403.

скачать dle 10.3фильмы бесплатно

Архів новин

Август 2019 (2)
Июль 2019 (2)
Июнь 2019 (13)
Май 2019 (13)
Апрель 2019 (8)
Март 2019 (10)

^