Тарас Шевченко — духовний символ України
Відзначаємо 80-річчя Ліни Костенко
Тарас Шевченко — духовний символ України

Вишневому -125

Категорія: Відзначаємо, святкуємо, пропонуємо

    

Рядки біографії міста

 

1887 р.             З'явилися перші поселенці у зв’язку з початком

                          будівництва Південно-Західної залізниці. Було

                          збудовано дерев'яний будинок станції,

                          яку  назвали Жуляни.

 

1935 р.              У селищі станції Жуляни нараховувалося 80

                           дворів.

 

1955 р.              Було відкрито першу школу.

 

1960 р.              Населеному пунктові станції Жуляни було

                          присвоєно назву Вишневе та статус «селище

                          міського типу».

 

60-ті роки.       У селищі працювала школа, бібліотека, літній 

                           кінотеатр.

 

1963 р.              Прийнято рішення про перенесення до

                          Вишневого ряду промислових підприємств та

                          баз із Києва. У селищі розпочалося велике

                          промислове і житлове будівництво.

 

1971 р.             Населення селища виросло до 17,6 тис. жителів,

                         Вишневе було віднесено до категорії міст

                         районного підпорядкування.

 

2012 р.            Вишневе – місто районного значення Києво-

                        Святошинського району, потужний промисловий

                        і культурний центр Київської області. 

                        Площа населеного пункту –  669.6 га.

                        Кількість населення           –  близько 50 тис. осіб. 

 

                                                     

 

 

 

 

 

 

              

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історична довідка

«ІСТОРІЯ МІСТА:

 ВИШНЕВЕ 1887-1987 роки»

 

Герб Вишневого

Деталі

Затверджений

21 листопада 2006

Щит

п’ятикутний

Девіз

«Духовність і добро»

Герб Вишне́вого — офіційний символ міста Вишневе Києво-Святошинського району Київської області. Затверджений на VIII сесії Вишневої міської ради V скликання 21 листопада 2006 року.

Автор герба — Юрій Соломінський.

 

Опис

Форма щита повторює п’ятикутну форму Державного герба України. На малиновому тлі — Святий Юрій Переможець, покровитель міста, у момент перемоги над змієм. У лівому верхньому куті щита — квітка вишні.

Щит розташовано на тлі срібного голуба. З обох боків щита — оливкові гілки. Над голубом — червона стрічка зі срібним написом «Духовність і добро».

Голуб символізує мир, любов, стабільність; оливкова гілка – добру вістку; квітуча вишня – історичну назву міста й чистоту помислів. На гербі відтворено момент найяскравішої перемоги Георгія Переможця над змієм. Це перемога духовності й добра над злом, торжество розквіту над занепадом.

 

 

20 РОКІВ ПЕРШОМУ ГЕРБУ ВИШНЕВОГО

Конкурс на кращий герб міста тривав понад півроку і завершився 25 грудня 1989 року, коли ХІІ сесія Вишнівської міської Ради народних депутатів ХХ скликання своїм рішенням затвердила цей проект. Розповідає автор герба, вишнівчанин, краєзнавець Валерій Гомановський: «Герб міста Вишневе зображений на геральдичному щиті, форма і пропорції якого традиційні для того часу, коли було засноване саме місто. Поле – вишневого кольору, кольору стиглої вишні на сонці. Перетинає його Південно-Західна залізниця, що позначена двома вузькими лініями.

Залізнична емблема (схрещені гайковий ключ і молоток) і дата у верхньому куті щита означають станцію Жуляни та рік заснування міста Вишневе. Оскільки Південно-Західна залізниця, залізнична станція Жуляни та дата 1887 зв'язані між собою історично. то їх символи на гербі об’єднує один колір – сірий.

Топонім «Жуляни» виник від літописної назви річки Желань, на берегах якої розкинулося село Жуляни. сучасна назва цієї річки –Нивка. на гербі вона зображена у вигляді хвилястої стрічки блакитного кольору, що розміщується горизонтально у нижній частині герба.

у 1960 році селище, що виросло навколо станції Жуляни, було виділене в самостійну адміністративну одиницю і дістало назву Вишневе тому, що весь населений пункт (а в ньому налічувалося 520 дворів) весною потопав у цвітінні вишень. Тож, стилізоване зображення квітки вишні в нижньому лівому куті герба символізує назву міста». 

Історія міста 

Заснування міста

Давайте подумки перенесемося в кінець ХІХст. Що ж ми побачимо на місці сучасного Вишневого. Куди не глянь – суцільні болота, оповиті ранковими туманами. Під вітром зажурено хитається очерет. Мисливець із рушницею причаївся в кущах, полюючи на полохливих качок. Стукають сокири об стовбури сосен. Це рубають ліс, звільняючи місце для колій Південно-Західної залізниці, яку будують у напрямі Фастова. Під час цього будівництва й з <!--o-application progid="Word.Document-->12’'> явилася станція «Жуляни».

Чому саме в останній четверті позаминулого століття розпочалося будівництво залізниці від Києва до Фастова? В цей час було відмінено кріпосне право й почала бурхливо розвиватися промисловість. Капіталізм потребував нових ринків збуту. Ось чому виникла потреба з’єднати залізницею Київ та Фастів. 1886 року затвердили проект будівництва Південно-Західної залізниці (ПЗЗ) довжиною 428 км. Згідно проекту, залізниця мусила проходити від Посту-Волинського через селище Жуляни, Васильків і далі на Фастів, де розходилась у напрямках Одеси і Катеринослава. Щоб скоротити шлях і зекономити трохи коштів, будівельники змінили напрямок залізниці, звернувши праворуч, через територію сучасного Вишневого. Так з’явилася станція «Жуляни», а село Жуляни залишилось у стороні. 

В 1887 році збудували дерев’яне приміщення залізничного вокзалу, поруч два будинки для стрілочників. Залізничники не жили тут постійно, обслуговуючий персонал час від часу мінявся. Навколо були болота, де водилося чимало дичини. Це місце приваблювало київських мисливців, і вони охоче приїжджали сюди – постріляти бідолашних качок. Подейкують, що в свій час був тут на полюванні і відомий український гуморист Остап Вишня. 

Перші мешканці

 Усім, мабуть буде цікаво дізнатися, хто ж був першим вишнівчанином. Історія зберегла його ім’я – Тимофій Оліфірко -  службовець поштового вагону. Поселився він у будинку, де нині знаходиться переулок Пушкіна. Один із перших вишнівських будинків був побудований на вулиці Шевченка. Тут жила сім’я Миколи Івановича Мигая, який працював на станції «Жуляни» контролером із 1908 по 1919 роки. Говорять, що цей будинок зберігся і нині. А першим стрілочником був Григорій Бужор. У 1912 році кілька нових будинків з’явилося на вулицях Залізничній, Щорса, Шевченка (назви сучасні). А перший двоповерховий будинок у селищі з'явився у 1912 році. Його побудував І. І. Маков (другий поверх цього будинку згорів в часи громадянської війни). Відновлений пізніше перший поверх тривалий час використовувався як приміщення сільської  та  міської ради. Зараз у ньому знаходиться страхова контора (вул.Залізнична). До революції станція Жуляни, в основному, обслуговувала вантажні потяги, а в часи громадянської війни стала місцем жорстких боїв.

Тоді на станцію ввірвались денікінці і наказали черговому відкрити семафор та пропустити з Боярки на Київ-Волинський їхній бронепоїзд. Того дня на станції працював Олександр Микитович Лабунський. Почувши постріли наступаючих від села Гатне червоних партизанів, він повідомив їх про наближення ворожого бронепоїзда. Командир червоних вдягнув мундир денікінського офіцера, підійшов до бронепоїзда і сказав: «Наказ полковника направити бронепоїзд на перегін Київ-Волинський і там відкрити вогонь». Вранці партизани вибили денікінців зі станції «Жуляни».

У 1926-1928 рр. під час будівництва оборонного укріпрайону міста Києва станція Жуляни була базовою. При станції було побудовано будинки для штабу будівництва, караульні приміщення, складські споруди. Розміщувались вони вздовж залізничних колій на місці теперішньої вулиці Братів Гавришів. Сюди надходили вантажі для будівництва дотів, різноманітне обладнання та зброя. Поруч з МТС розмістилась автоколона і Київська контора «Сільелектро», а з 1935 року почалась забудова по вулицям К.Маркса, Залізничній, провулку Поштовому. Вздовж залізничної колії до Боярки тягнулись військові майстерні. Навколо станції Жуляни почало формуватись поселення, яке поступово розросталось. Будувались допоміжні господарства. В одній із кімнат привокзального будинку залізничників розмістилась лавка, в якій працював продавець з Києва. Тут можна було купити хліб, сіль, м'ясні продукти, оселедці, а також керосин. В 1928-29 роках розпочалася масова колективізація, маленькі хутори зносилися.  Виселені хуторяни розселялись на станції «Жуляни» по вулицях Островського, Садовій, Шевченка, Святоюріївській, Кутузова, Ватутіна. В кінці 1920 - х через станцію почали свій рух приміські поїзди..

 Розбудовувалось і сільське господарство. У 1935 році з Боярки сюди було перенесено машинотракторну станцію Києво-Святошинського району. Поруч з МТС розмістилась автоколона і Київська контора «Сільенегро». Вздовж залізничної колії до Боярки тягнулись військові майстерні. 1935 року в селі біля станції «Жуляни» було 80 дворів. Індивідуально забудовувалися вулиці Карла Маркса, Залізнична та Поштовий провулок.

1941 р.

Земля, на якій сьогодні знаходиться місто Вишневе, кожен її клаптик, щедро политий кров’ю наших предків. У далекому 41-му тут, на підступах до столиці України, точилися запеклі бої. Жителі Вишневого (тоді ще станції «Жуляни») живим муром стали на захист рідного краю. Станція «Жуляни» стала оборонним рубежем на підступах до міста.  Скільки тоді полягло воїнів, які боронили свою землю від ворожої навали, точно і не полічити. Поле між селом Крюківщина та станцією «Жуляни» було усіяно тілами радянських воїнів. Не менш жорстокою двома роками пізніше була і битва за визволення Києва від фашистських загарбників. В одному з таких боїв між станцією «Жуляни» і селом Крюківщина загинув Герой Радянського Союзу Микола Балуков. Його ім’я носить нині вулиця в південній частині міста. Поруч, на меморіальному кладовищі, вічним сном спочивають понад 2,5 тис. воїнів Великої Вітчизняної.

Велику кількість воїнів поховано на міському кладовищі. Напередодні Дня Перемоги, на початку травня 2007 року й на північній стороні з'явилася ще одна духовна святиня: було відкрит гранітний обеліск на могилі невідомим солдатам. На ньому зображена мати, яка сумує за своїм сином. На вулиці Святошинській, поруч кінотеатру «Промінь» на пам'ятному обеліску, що на алеї Слави, викарбувано імена тих, хто загинув смертю хоробрих на фронтах війни. Заради перемоги свої голови поклали брати Іван, Анатолій та Анастас Гавриші. Після війни службу в армії продовжив їх брат Герой Радянського Союзу полковник Павло Гавриш. Тяжко пораненим повернувся додому Герой Радянського Союзу Павло Гавриш (помер від ран 1968 року). На їх честь названо вулицю поруч з алеєю (на цій вулиці проживає один з братів, котрий залишився в живих). 6 липня 1944 року в Білорусії, знищивши три фашистських танки, загинув смертю хоробрих старший лейтенант Микола Лабунський. Героїчно боролися з вишнівчанами. За бойові заслуги в роки війни 365 мешканців Вишневого нагороджені орденами та медалями. 28 із них нагороджені посмертно.

Повоєнні роки

Після війни будівництво села біля станції «Жуляни» (належала до Крюківщинської сільради) тривало. Згодом мешканці Вишневого Кучугурова, Токова, Тимченко, Рожко та Панкевич писали: «Ми живемо в місті Вишневому з 1946 року. Весь час працювали на підприємствах Києва. В ті роки не було електропоїздів, їздили на роботу в робочих поїздах, товарняках. Людей набивалось дуже багато. Чіпляючись за поручні прямо на ходу, щоб тільки вспіти на роботу. За часів Сталіна, суворо карали за запізнення, тоді було страшне безробіття, і кожне запізнення приймалося як саботаж. Магазинів в молодому селі ще не було. Стояли в чергах в Києві, щоб що-небудь купити за карточки. Потім почали з'являтись ларьки, жилі дома. Ні радіо, ні світла, ні газу, ні води не було, але на наших очах ставало на ноги майбутнє місто. Вірніше, ми його піднімали своїми плечима, відстроювали на безкінечних суботниках, а також після роботи. Якось уже й ми будували собі житло, налагоджували собі життя. І все що нам потрібно було — це прожити і пережити на благо наших дітей…»

Починаючи з 1952-55 рр, при станції Жуляни із земель колгоспу ім. Мічурина с. Крюківщина було виділено 75 гектарів для індивідуального будівництва робітникам і службовцям МТС, автобаз та інших організацій району, а також демобілізованим із лав Радянської армії солдатам та офіцерам. Почалось активне будівництво по вулицях Фрунзе, Котовського, Гоголя, Чапаєва, Кооперативній, провулках Дальньому та Широкому. У 1954 році побудували кілька бараків для працівників залізниці. Все це призвело до швидкого росту населення при станції Жуляни. Тепер селище складалося з кількох вулиць: Залізничної, Садової, Островського, Шевченка, Щорса, Ворошилова. Вулиці були не асфальтовані. У весняно-осінній період калюжі, бездоріжжя додавали свої складності з переїздами людей на роботу у Київ. По всьому селищу лише в деяких місцях горіли ліхтарі. Питання освітлення ще не було вирішене.

У 1955 році розпочалося будівництво загальноосвітніх шкіл. Багата історією перша школа.   А все починалось так… Йшов 1954 рік. Наше місто тоді ще було лише невеличким селищем на кілька вуличок і провулків. Діти  навчалися в початковій школі с.  Крюківщина чи їздили в Боярку. Щоб не запізнитися на уроки, мусили виходити з дому о  сьомій ранку.  Але після однієї трагічної дати – загинула дитина – батьки, разом із вчителькою Ніною  Сидорською, звернулися до  Головного управління  навчальними закладами Міністерства шляхів сполучень  Південно-Західної залізниці з клопотаннями про відкриття школи на  станції Жуляни. Їхнє прохання  не залишили поза  увагою,  і вже у вересні 1955 року  початкова школа-філіал №13 станції Жуляни  відкрила свої двері для майбутніх  вихованців.

  З перших днів роботи у школі було з класні кімнати, а  класів – 5. Працювали у дві зміни: у першу  навчалися учні 1 та 4 класів, а у другу -  2 та 3 класи…

   Школа-філіал відокремилася згодом від Боярської школи і стала самостійною.

Згадує Зоя Іванівна Коваль, секретар сільради 1960-1963 рр.

«Тоді головою сільради була  поважна людина, полковник у відставці, Терентій Науменко. Він був хорошим головою. Головне – грамотним був, знав,  куди написати і що написати. І оце депутатів навчав.  Звертаються в облраду – звідти поженуть,  звертаються у друге місце.  І добилися , що Вишневе стало селищем  міського типу в 1960 році.

  За час його правління усі вулиці  було освітлено, прокладено дороги по вулицям Калініна, Карла Маркса, Леніна. Залізнична була впорядкована – на ній до цього розвантажували мінеральні добрива.  Коли розвантажували ці вагони, так навколо стояв такий пил, такий запах. Ми добилися, що винесли цей розвантажувальний вузол  десь за межі Вишневого. За згодою начальника станції очистили вантажно - розвантажувальні  колії. Вони були завалені щебенем, каменем.

  Вулицю Садову засипали галькою, пізніше жужелицею.

  Потім піднімали питання про костопальний завод. Щоб його закрити у зв’язку з екологічним станом у Вишневому. Запах через нього стояв неймовірний. Бувало як потягне… І добилися. Все-таки його закрили. А таких заводів було дуже мало.

  За роки створення смт. Вишневого було досягнуто договір з  Управління м залізничної дороги про побудову школи. У нас же не було бюджету на будівництво. Тут був один приватний сектор,один будинок  - у кінці Ватутіна, 1, І один гуртожиток на станції Жуляни. Там, де  зараз  маршруток кінцева. Ніякого будівництва не було.  І по вул. Леніна був гуртожиток,  приїздили трактористи ремонтувати трактори, машини. Оце й усе, що було: три гуртожитки й  один двоповерховий будинок. Пізніше  саме на  Південній стороні було збудовано багато житлових  будинків, бо населення селища тоді,  в основному складалося з залізничників. Там іще був дитячий садочок, у вагончиках».        

 У березні 1960 р. за клопотанням Києво-Святошинського райвиконкому Указом Президії Верховної Ради УРСР селище міського типу Жуляни за пропозицією депутата міської ради Тамари Іванівни Покотаєвої і за бажанням жителів було назване Вишневе. На час перейменування усі подвір'я тонули в буйному вишневому цвіті. Вже в перейменованому населеному пункті створили міську рада депутатів трудящих, на чолі якої був Федір Миколайович Леоненко.

Населення Вишневого на той час досягло 3800 осіб. В селищі налічувалось 550 дворів.

На початку 60-х років було створено першу бібліотеку. Вона знаходилася по вул. Карла Маркса, 1 по вул. К.Маркса,1. Поряд виріс літній кінотеатр. Займала ця бібліотека одну кімнату в барачному приміщенні. Ініціювали створення бібліотеки мешканці бараку, а фонд її нараховував 5000 примірників. Першою завідуючою бібліотеки була Засипко Ніна Григорівна. В 1965 році бібліотека отримала статус районної та переїхала в інше приміщення по вул. Леніна,65.    З 1965 р. по 1983 р. бібліотекою завідувала Новицька Тамара Федорівна. В 1973 р. село Вишневе перейменовано в місто.  Фонд бібліотеки поповнювався, збільшувалася кількість читачів і в 1975 році районна бібліотека отримала нове, спеціалізоване приміщення з книгосховищем, читальним залом та абонементом по вул. Леніна,33 (вул. Л.Українки), де й знаходиться тепер.

Після централізації в 1979 році, отримала статус Центральної районної бібліотеки Києво - Святошинської централізованої бібліотечної системи, яка налічує 45 бібліотечних філіалів в населених пунктах району.

З 1983 р. по 1985 р. директором Києво - Святошинської ЦБС працювала Целіщева Галина Констянтинівна.

З 1985 р. по 1986 р. директором Києво - Святошинської ЦБС стала Поліщук Зоя Миколаївна.

З 1986 р по 2005 р. директором Києво - Святошинської ЦБС була Пивоварова  Ірина Олексіївна.

З 19 грудня 2005 року директором Києво-святошинської ЦБС призначена Гулєвата Ніна Василівна. 26 вересня 2008 р. Гулєватій Ніні Василівні присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України». Фонд ЦРБ становить більше 69 тисяч екземплярів друкованої продукції. Бібліотека обслуговує 4 000 користувачів в рік.

У 1962 році була відкрита амбулаторія станції «Жуляни» у приміщенні барачного типу у селищі Вишневе, по вул. Щорса, 32. Працювали там фельдшер, акушерка Миколишина Г.С. та педіатр. Завідувала амбулаторією лікар-терапевт Пшенична. У 70-х роках в амбулаторії почали прийом лікар-акушер Савенко А.С., лікар-педіатр Кузнєцова К.І., яка і стала завідувати амбулаторією. У 1980 році амбулаторія ст.  Жуляни була реформована в поліклініку Боярської центральної районної лікарні: розширився штат, поліклініка була переведена на перший поверх багатоквартирного будинку по вулиці Святошинській, 31. Тут приймали терапевт, педіатр, стоматолог, гінеколог. У 1984 році побудована поліклініка в м. Вишневе для дорослого населення на вул. Жовтнева, 43. У приміщенні поліклініки по вул. Святошинськії, 31 залишилася жіноча консультація та педіатричне відділення.

Одна за одною почали за рахунок господарських організацій впорядковуватися вулиці: Залізнична, Леніна. Причепурився і міський сквер. Так зростало і вступало в своє самостійне життя селище Вишневе. На той час міськвиконком очолював Олександр Тимофійович Осадчий

Великим поштовхом для розвитку Вишневого став дозвіл Ради Міністрів УРСР від 1963 року «Про винесення за межі міста Києва ряд промислових підприємств та баз у населений пункт Вишневий». Для здійснення цього рішення з земель радгоспу ім. Мічуріна виділили 136 гектарів під будівництво великого промислового вузла, житлових районів, соціально-культурних об'єктів. Розпочалося величезне будівництво. Наявність залізниці обумовила подальшу перспективу розвитку селища як потужного промислового центру поблизу Києва. Бурхливий розвиток селища Вишневе припадає на 60-ті роки зі створенням Жулянського машинобудівного заводу. Інтенсивне освоєння заводом ім. Артема нових виробів авіаційного призначення, постійне розширення і технічне переозброєння виробництва вимагали додаткових виробничих приміщень, що в умовах заводу, який знаходився в центральному районі міста Києва, стало неможливим. Враховуючи важливість програми, уряд України в 1962 році прийняв рішення про відведення заводу ім. Артема земельної ділянки площею більше 100 га біля залізничної станції Жуляни в селищі Вишневе. Починаючи з 1963 року, на відведеній ділянці розпочалося будівництво заводських корпусів та енергоцентрів. Вже в 1966 році на новозбудованому заводі почалося освоєння великогабаритного виробу 5В61 для систем ПРО, яке завершилось в грудні 1967 року його виготовленням і пред'явленням замовнику. Нове виробництво отримало статус філії № 1 Київського машинобудівного заводу ім. Артема. Поступово зміцнювався промисловий потенціал філії, формувався висококваліфікований трудовий колектив, що на кінець 1975 року нараховував 3350 працівників; активно розвивалась соціальна сфера.

За період 1968-1975 рр. було введено в експлуатацію об'єкти соціальної сфери: 2 гуртожитки на 1800 місць, будинок побуту, 4 житлові будинки на 320 квартир.

У 1971 році селище міського типу отримало статус міста районного підпорядкування. Голова виконкому Вишневської міської Ради — Микола Миколайович Шундик.

У 1973 році виконком очолив Борис Іванович Гома.

В 1974 році відкрили дитячий садок «Росинка». Навкруги не було жодного будинку. Був один пустир. Тільки два гуртожитки і фундаменти двох майбутніх будинків. Побудував його завод ім. Артема. Назвали його «Росинкою» тому, що навколо росло багато трав, на яких вранці виблискувала роса. Філія перетворилася в потужне виробництво і у 1975 році отримала статус юридичної особи з назвою «Жулянський машинобудівний завод КВО  ім. Артема». Разом  з ростом промислового виробництва на заводі не знижувались темпи житлового будівництва, розвитку соціальної сфери.

Активно розвивається молоде місто у 1975 році. на посаду голови виконкому прийшов А.Д. Цвєт, який пробув тут вісім років.

 За період 1975-1985 років було збудовано і введено в експлуатацію 8 жилих будинків на 810 квартир, дитячий садок «Колобок», середню школу на 1320 місць, заводську їдальню на 500 місць, молочну кухню, базу відпочинку «Пирново» на р. Десні. Слід відзначити, що саме Жулянський машинобудівний завод став фундаментом для перетворення селища Вишневого в сучасне промислове місто. Чисельність його населення в 1975 році становила вже 16,6 тис. чоловік, а в 1990 році - 30,8 тис. чоловік. Стрімкий розвиток ЖМЗ «Візар» у 60-70-ті роки дав можливість створити розвинену інфраструктуру майбутнього міста. Введення в експлуатацію потужної котельні, електропідстанції, запуск 27 артезіанських колодязів створило умови для появи нових промислових підприємств. Саме тоді було побудовано цехи Київського міського молокозаводу № 3, Київського м'ясопереробного заводу, Київського експериментального кераміко-художнього заводу. Останній почав завойовувати ринок оригінальними виробами з порцеляни. Наявність у селищі потужного виробництва художньої кераміки стало основою створення тут єдиного в Україні Українського науково-дослідного інституту скляної і фарфоро-фаянсової промисловості. Науковці цієї установи зробили вагомий внесок у розробку нових вітчизняних фарб та впровадження високоефективних технологій у фарфоро-фаянсовій промисловості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

скачать dle 10.3фильмы бесплатно

Архів новин

Декабрь 2019 (1)
Ноябрь 2019 (4)
Октябрь 2019 (3)
Сентябрь 2019 (6)
Август 2019 (7)
Июль 2019 (2)

^