Києво-Святошинська центральна районна бібліотека

Історія Русів»: міфи і факти (до 175-річчя першого видання книги)
(Історична довідка)

Доля цієї книги справді дивовижна. Від часу, коли її рукопис (чи рукописи?) став стрімко поширюватися в українському суспільстві й за його межами, вже майже двісті років історики-фахівці прагнуть розкрити численні таємниці, загадки та «білі плями», пов’язані з цим твором. Але і досі ще невідомим залишається ім’я автора «Історії Русів», не визначено точний час її написання; очевидні суперечності у поглядах творця цього «пам’ятника самооборони нації» (Валерій Шевчук) ще багато в чому належить проаналізувати та звести до певної єдності. А між тим роль такого твору, як «Історія Русів», у самоідентифікації народу через історію, у відкритті українцями себе саме як українців переоцінити неможливо.

Аж до 1846 року, коли О. Бодянському вдалося видати одну з рукописних копій «Історії...» спершу в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а трохи згодом окремою книгою у Москві, навколо цього пророчого міфологічно-реалістичного творіння вже сяяв своєрідний ореол легенд, вигадок, захоплених відгуків, ореол «нового сильного слова». За рукопис «Історії...» освічені українці (не тільки дворяни!) ладні були заплатити вражаючі суми. Бо ті представники політичної та культурної верхівки суспільства, які здатні були мислити національно в умовах, коли українська еліта протягом ХVIII — першої чверті ХIХ століть масово і добровільно (з різних міркувань; це тема окремої розмови) піддавалась зросійщенню — саме ці люди, котрі щиро хотіли — або вимушені були — відчувати себе росіянами, раптом прочитали в «крамольному» рукописі слова про «націю малоросійську» та її велику, славетну історію, рішуче відмінну від московської. Це був духовний вибух. «Історією» зачитувався молодий Шевченко. Вже через це вона ніколи не буде забута в Україні.

Насильницькі зникнення:
як діяти та куди звертатися
(правовий орієнтир)

Що таке насильницькі зникнення
17 червня 2015 року Україна приєдналася до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень (надалі − Конвенція) і зобов’язана дотримуватися її положень.
Відповідно до статті 2 Конвенції насильницьким зникненням уважається арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону. Жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення (частина друга статті 1 Конвенції).
Покарання – позбавлення волі на строк до 7 років
Стаття 146-1 Кримінального кодексу України передбачає, що арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі, вчинене представником держави (службова особа, а також особа або група осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави), в тому числі іноземної з подальшою відмовою визнати факт такого арешту, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або приховуванням даних про долю такої людини чи місце перебування караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
У свою чергу, видання наказу або розпорядження про вчинення вищезазначених дій, або невжиття керівником, якому стало відомо про вчинення таких дій його підлеглими заходів для їх припинення та неповідомлення компетентних органів про злочин караються позбавленням волі на строк від п’яти до семи років.
З’ясування долі та місця перебування осіб
Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти» передбачено створення Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (далі – Комісія), яка є постійно діючим консультативно-дорадчим органом Кабінету Міністрів України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2019 року № 248-р затверджено склад Комісії, основним завданням якої є з’ясування долі та місця перебування осіб, зокрема, які зникли:
під час участі (забезпечення проведення) в антитерористичній операції, у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях;
під час постійного проживання або тимчасового перебування в районі проведення антитерористичної операції або заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях;
під час постійного проживання або тимчасового перебування на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях;
під час збройного конфлікту чи воєнних дій на території України;
під час масових заворушень всередині держави;
у зв’язку з надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру або іншими подіями, що можуть спричинити масову загибель людей.

Як діяти у випадках пошуків зниклих людей
Заява про розшук особи, зниклої безвісти за зазначених вище обставин, подається до відповідного територіального органу Національної поліції України родичем такої особи, представником військового формування, органом державної влади, органом місцевого самоврядування, об’єднанням громадян або будь-якою іншою особою, якій стало відомо про зникнення, а також Комісією, якщо зазначені особи звернулися до неї з повідомленням про зникнення особи.
У заяві про розшук особи, зниклої безвісти, зазначається інформація, що може сприяти розшуку такої особи.
На підставі інформації, отриманої від Національної поліції України, Комісія надає висновок про місцеперебування особи, зниклої безвісти, або особи, зниклої безвісти за особливих обставин, місце поховання чи місцезнаходження останків такої особи та не пізніше ніж у триденний строк з дня затвердження висновку направляє його заявнику.

Куди звертатися родинам осіб, які стали жертвами насильницьких зникнень
У випадку зникнення особи на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим або вчинення щодо неї протиправних дій на такій території її родичі можуть звернутися з відповідною заявою до:

• Прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя:

м. Київ, вул. Ділова, 24 (центральний офіс)
м. Херсон, вул. Кременчуцька, 69 (3 поверх)
Електронна поштова: zvern01@ark.gp.gov.ua
• Головного управління Служби безпеки України в Автономної Республіки Крим:
73000, м. Херсон
вул. Перекопська, 5
Тел. +38 (0552) 49-67-72
Електронна пошта: gu_ark@ssu.gov.ua
• Головного управління Національної поліції в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі:
м. Херсон, проспект Сенявіна Адмірала, будинок 128
Тел. (0552) 337 035
Електронна пошта: gunp@cr.npu.gov.ua

Також керуючись статтею 55 Конституції України родичі зниклої безвісти особи можуть звернутися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини − посадова особа, що здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свободи людини і громадянина в Україні, метою якого, зокрема є: захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; а також сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Адреса: 01008, м. Київ-08, вул. Інститутська, 21/8
Електронна пошта: hotline@ombudsman.gov.ua
Гаряча лінія:
тел.: 044-253-75-89
тел.: 0800-50-17-20 ( безкоштовно )

Крім того, в Україні функціонує Гаряча телефонна лінія Міжнародного комітету Червоного Хреста, що приймає повідомлення про факти зникнення безвісти осіб: 0 800 300 155.
Міжнародний Комітет Червоного Хреста – це незалежна, нейтральна та неупереджена гуманітарна організація, яка захищає життя і гідність цивільного населення від наслідків збройних конфліктів та надає йому відповідну допомогу.
Одним з пріоритетних напрямків роботи організації в Україні є підтримка органів влади і родичів осіб, які працюють над пошуком людей, що зникли безвісти в результаті конфлікту на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

30 серпня – Міжнародний день жертв насильницьких зникнень : інфомаційне повідомлення

День зниклих безвісти встановлено згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 65/209 від 21 грудня 2010 року, за активної підтримки міжнародних правозахисних організацій та Міжнародного комітету Червоного Хреста. Щороку 30 серпня Міжнародний комітет Червоного Хреста нагадує світовій спільноті про право родичів людей, які зникли безвісти знати про долю близьких – це одне з головних положень міжнародного гуманітарного права і прав людини. Воно діє незалежно від того, коли і за яких обставин людина зникла безвісти. З огляду на останні події в Україні – російську окупацію Криму та воєнні дії на сході, Міжнародний день жертв насильницького зникнення набув актуальності для нас.
З метою забезпечення гарантій захисту прав та інтересів осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, жертв насильницьких зникнень та членів їхніх сімей, забезпечення державної підтримки таких осіб та членів їхніх сімей, підвищення ефективності заходів з їх встановлення та розшуку Президент України Володимир Зеленський підписав Указ від 11.11.2020 № 495/2020 «Про заходи щодо захисту прав та інтересів осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, жертв насильницьких зникнень, членів їх сімей».
Документ має на меті забезпечення гарантій захисту прав та інтересів осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, жертв насильницьких зникнень та членів їхніх сімей, а також підвищення ефективності їхнього розшуку.
Згідно з указом, Кабінет Міністрів України має із залученням представників громадськості, правозахисників та членів родин воїнів, які загинули або зникли безвісти, розробити та затвердити комплексний план щодо забезпечення захисту прав та інтересів осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, жертв насильницьких зникнень та їхніх сімей.
Серед іншого, план має забезпечити ефективну діяльність Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та функціонування Єдиного реєстру таких осіб.
Крім того, уряд повинен забезпечувати щорічне проведення заходів у зв’язку з Міжнародним днем жертв насильницьких зникнень, який відзначається 30 серпня. Зокрема, Міністерство закордонних справ України має організувати проведення закордонними дипломатичними установами заходів у зв’язку з Міжнародним днем жертв насильницьких зникнень.
Відповідно до документа, обласні державні адміністрації та КМДА мають розробити у взаємодії з органами місцевого самоврядування заходи щодо захисту прав та інтересів осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, жертв насильницьких зникнень та членів їхніх сімей.
Указ набирає чинності з 13 листопада 2020 року

Він відкрив Шотландію для світу»
(Літературне досьє до 250-річчя від дня народження
Вальтера Скотта)

Вальтер Скотт (1771—1832) — один із англійських письменників—романістів, який разом з Байроном справив величезний вплив на розвиток світової літератури, зокрема на розвиток жанру історичного роману.

Василь Шкляр: з красою правди по життю
(бібліографічна довідка до 70-річчя від дня народження)

Василь Шкляр − один з найвідоміших, читаних і «містичних» сучасних українських письменників, «батько українського бестселера». Його біографія сповнена пригод і романтики – їх Шкляр переносить і на сторінки своїх книг.

«ЦЕ МИТЕЦЬ З БОЖОЇ ЛАСКИ…»
(Літературний портрет до 150-річчя від дня народження
Василя Стефаника)

14 травня 2021 року виповнюється 150 років від дня народження видатного українського письменника, неперевершеного майстра соціально-психологічної прози, новатора модерністської техніки письма, новеліста, тонкого спостерігача людської душі, гуманіста і просвітителя Василя Семеновича Стефаника.
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.
1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).
Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).
У 1890 р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.
Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

Інформ-досьє «Доля кримських татар: від депортації до окупації»
Щороку 18 травня, в Україні, згадуємо сумну дату роковин депортації кримських татар з історичної батьківщини. Саме 18 травня 1944 року злочинною радянською владою скоєно черговий злочин проти мирного населення, який призвів до великої національної трагедії кримськотатарського народу.
За час депортації на загальне “спецпоселення” до Центральної Азії вивезли понад 183 тисячі кримських татар, на примусові роботи до Московського вугільного тресту – 5 тисяч людей, до таборів фронтового резерву – шість тисяч та ще стільки ж — до ГУЛАГу. Депортація мала катастрофічні наслідки для кримського народу: протягом року від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч татар.
Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 10 травня тодішній генеральний комісар держбезпеки СРСР Лаврентій Берія в листі до Сталіна доповів про “зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу” та “небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу”. Також в листі Берія пропонував виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану. Наступного дня ухвалили таємну постанову Держкомітету оборони “Про кримських татар”. Людей звинуватили у масовому зрадництві та колабораціонізмі та оголосили депортацію кримськотатарського народу. Насправді жодних доказів “масового дезертирства” кримських татар не було. А більша частина тих, хто співпрацював з окупантами, загинули в боях чи були засуджені в індивідуальному порядку.

Операція з виселення кримських татар розпочалась о третій годині ранку 18 травня 1944 року та тривала два дні. До неї залучили 32 тис силовиків наркомату внутрішніх справ та 67 залізничних ешелонів. Людям давали на збори від кількох хвилин до пів години, дозволяли взяти з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар і провізію — до 500 кг речей на родину. Протягом двох днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, а звідти ешелонами відправляли на схід. За час депортації на загальне “спецпоселення” до Центральної Азії вивезли понад 183 тисячі кримських татар, на примусові роботи до Московського вугільного тресту – 5 тисяч людей, до таборів фронтового резерву – шість тисяч та ще стільки ж — до ГУЛАГу. Депортація мала катастрофічні наслідки для кримського народу: протягом року від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч татар. Під час переїзду загинуло близько восьми тисяч людей, більшість з яких - діти і літні люди. Найпоширеніші причини смерті - спрага і тиф.
Все майно, яке залишилося в Криму після депортації кримських татар, держава присвоїло собі.
У перші роки заслання кримськотатарський народ втратив 46,2% від загальної чисельності.Переважна більшість кримських татар було перевезено в так звані спец поселення - оточені озброєною охороною, блокпостами і огороджені колючим дротом.
Приїжджі були дешевою робочою силою, їх використовували для роботи в колгоспах, радгоспах і на промислових підприємствах.
У 1948 році Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Ті, хто без дозволу НКВД виходив за межі свого спецпоселення наражалися на небезпеку і 20-річного ув'язнення.
До 1957 року були заборонені будь-які публікації кримськотатарською. З Вікіпедія вилучили статтю про кримських татар. Після виселення з півострова кримських татар, а також греків, болгар і німців, у червні 1945 року Крим перестав бути автономною республікою і став областю в складі РРФСР.
Радянська влада знищувала кримськотатарські пам'ятки, спалювала рукописи і книги. У мечетях відкривали кінотеатри і магазини.
Режим спецпоселення для кримських татар проіснував до епохи хрущовської десталінізації - другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом'якшив для них умови життя, але не стало знімати звинувачення в державній зраді.
У 1950-1960 роки кримські татари боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину, в тому числі за допомогою демонстрацій в узбецьких містах.У 1968 році приводом однієї з таких акцій став день народження Леніна. Влада розігнала мітинг.
Поступово кримським татарам вдалося домогтися розширення своїх прав, проте неформально сувора заборона на їх повернення до Криму діяв до 1989 року.За чотири наступні роки на півострів повернулася половина всіх кримських татар, що жили тоді в СРСР - 250 000 чоловік. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. Тільки у 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших “покараних народів”, вони не отримали права повернутися до Криму. До цього прийшли тільки у 1989 році.
Повернення до Криму корінного населення було складним і супроводжувалося земельними конфліктами з місцевими жителями, які встигли освоїтися на новій землі.
На жаль, історія повторюється. Після анексії Криму Росією в 2014 році масового поширення набули прояви релігійної та національної нетерпимості до громадян України, в тому числі організація етнічно й політично вмотивованих переслідувань кримських татар.
Але як тоді, так і сьогодні ми єдині та відстоюємо незалежність. Крим – це Україна.

14 травня 2021 року виповнюється 150 років від дня народження Василя Стефаника — українського письменника, який почав працювати на межі ХІХ та ХХ століть та здобув всесвітню славу майстра експресіоністичної новели.

ЦЕ МИТЕЦЬ З БОЖОЇ ЛАСКИ…»
(Літературний портрет до 140-річчя від дня народження Василя Стефаника)
14 травня 2021 року виповнюється 150 років від дня народження видатного українського письменника, неперевершеного майстра соціально-психологічної прози, новатора модерністської техніки письма, новеліста, тонкого спостерігача людської душі, гуманіста і просвітителя Василя Семеновича Стефаника.
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.
1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).
Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

«Іван Малкович – поет, перекладач, видавець»
(літературний портрет до 60-річчя від дня народження)

Відкритість на обличчі, делікатність у жестах та самобутність поетичного таланту – все це і не тільки – Іван Малкович.
Іван Малкович —український поет і видавець, власник і директор видавництва А-ба-ба-га-ла-ма-га. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.Член Спілки письменників з 1986 р.
Народився 10 травня 1961 року в Березові Нижньому на Івано-Франківщині. Нижній Березів на Косівщині.
Після закінчення місцевої школи вступив до Івано-Франківського музичного училища (скрипковий клас), яке закінчив 1980 року. А 1985 року закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка.
Працював учителем на Київщині, літературним редактором у видавництвах "Веселка" (1986-1987), "Молодь" (1987-1989), дитячому часописі "Соняшник" (1991-1992), головним редактором дитячих програм "Укртелефільму" (1993). Водночас відбуваються і власні творчі спроби І.Малковича. Він автор семи "дорослих" поетичних книг: "Білий камінь" (1984), "Ключ" (1988), "Вірші" (1992), "Із янголом на плечі" (1997), "Вірші на зиму" (2006), "Все поруч" (2010, 2011 (2-ге, доповнене видання); "Подорожник", 2013.

Ліна Костенко: крізь роки і печалі
(Літературний портрет до дня народження Ліни Костенко)

Ліна Василівна Костенко народилася у сім'ї вчителів 19 березня 1930 року в м. Ржищеві на Київщині. Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до столиці, де Ліна закінчила школу. Ще будучи ученицею, вона почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років.
Після закінчення середньої школи майбутня поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, а після його завершення стала студенткою Московського літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році. Випускниця Московського літінституту (1956), дебютувала у плеяді поетів-шістдесятників збірками «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958), що викликали значний читацький інтерес. Книжка «Мандрівки серця» (1961) поставила ім'я поетеси у ряд найяскравіших майстрів української поезії. Поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, але не всім подобалася її творча діяльність. Збірку "Зоряний інтеграл" 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім'я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала "в шухляду" та стала однією з ключових фігур покоління українських шістдесятників.